G": Вы в первый раз в Одессе?

Ю. Издрик: Ні, не вперше. Але я не пам’ятаю минулих приїздів. Ось я сьогодні в курилці курив, дивився у вікно і раптом загадав, що я вже був тут раніше, здається, навіть саме у цій курилці, лише пейзаж за вікном інакший: тепер тут будують хмарочос. Отже мій попередній візит був щонайменше років зо п’ять тому. Подумалося, що п’ятирічний термін — це якраз повна зміна студентського покоління, і цілком невідомі люди чекають у залі, і я не знаю про що з ними говорити… Та раптом в поле зору потрапляє графіті на університетській стіні: БГ і Zappa. Правдоподібно, це графіті було тут і тоді, п’ять років тому. В кожному разі я сприйняв його як оптимістичний знак: якщо БГ та Заппа живі, то й рок-н-рол живий, а отже знайдеться про що поговорити.

"G": Как прошел Ваш вчерашний концерт в клубе Шкаф? Как Вам одесские зрители?

Ю. Издрик: З організацією вечора були незначні технічні проблеми — з інструментами, проектором, освітленням тощо. Та якось нас із Галиною це не особливо напружило. Таке трапляється іноді, тоді думаєш про незручності публіки, а не свої. Однак власне завдяки публіці все відбулося якнайкраще: достатньо активно, а в той же час камерно. Взагалі була дуже мила атмосфера взаємної зацікавленості. Це стало очевидним, коли дійшло до запитань і відповідей, до безпосередньої розмови з публікою. До кінця вечора встановилася цілком "правильна" клубна атмосфера.

"G": Я интересовался мнением одного своего знакомого, который посетил Ваш концерт вчера, а он отказался пересказывать, сказав, что словами это выразить невозможно.

Ю. Издрик: Це класно. Себто класно те, що „неможливо висловити словами”. Навіть якщо шоу провальне, але переповісти його словами важко, це свідчить про те, що було ще щось і поза словами — на енергетичному, скажімо, чи інтелектуальному рівні. Після виступу до нас приходили молоді люди у вечірньому „прикиді” — клубні завсідники, я так розумію. Вони поводилися достатньо скептично, навіть провокативно. Але це о’кей. Хтось сприйняв позитивно, хтось — навпаки. Суть же не в тому, що саме говорить тобі глядач, захоплений він, чи навпаки — висловлює претензію. Суть в тому, що відбувається діалог, заради якого все й влаштовувалося. Коли вечір нудний, невиразний, тоді просто ніхто навіть не намагається спілкуватися. Тому вважаю, що цей вечір був більш-менш вдалий.

"G": Вы часто выступаете у себя в городе?

Ю. Издрик: Ні, у себе в місті я ніколи не виступаю. Я живу в провінційному районному центрі Калуш, що на Івано-Франківщині, і там майже ніхто не знає, що я письменник. І, мушу визнати, це дуже комфортна для мене ситуація. Дискомфорт я відчув власне тоді, коли мене частіше почали запрошувати медіа, з’явилися інтерв’ю, телепрограми — весь цей джаз. Сусіди, з якими я впродовж 20 років жив у тій самій хрущовці, на тому ж поверсі, з якими я щодня бачився, і які знають мене від малого, почали раптом дивитися на мене з нездоровим зацікавленням, час від часу запитуючи: "Юрку, кажуть, ти письменник, це правда? А про що твої книжки?" В мене був сусід по майданчику Саша (на жаль, уже покійний) — правдивий такий, системний пияк. До речі, він звідкілясь із Одещини родом. То він, добряче собі „заклавши”, любив підбивати мене на розмови „за жизнь”. Діставав, коротше кажучи. Якось раз перепиняє він мене і каже: "Юра, бляха, я знову тебе в телевізорі бачив, хочу з тобою про життя поговорити". Я кажу: "Саша, яке життя? Про що ти говориш? Ми с тобою як жили разом у хрущовці, так і живемо. Якби ти мене бачив у телевізорі, а потім я до під’їзду на джипі під’їхав, тоді б ти міг мене запитати, що такого я знаю про життя, чого ти не знаєш. А якщо ми с тобою живемо однаково, їздимо маршрутками, дачі на середземноморському узбережжі не будуємо, куримо найдешевші сигарети, то про що тут можна говорити?.. який телевізор? У телевізор тепер кожен дурень може потрапити".

"G": Возвращаясь к вашему творчеству. Поскольку оно очень разносторонне, остановимся на его писательской стороне. В чем вы можете выразить себя полнее — в стихах или прозе?

Ю. Издрик: Абсолютно однозначно — в прозі, і лише в прозі. В мене може й назбирається з десяток цілком пристойних поетичних текстів. Вони навіть неодноразово потрапляли до якихось антологій. Але я ніколи поетом себе не вважав, на відміну, скажімо, від Галини (Галина Крук — львовская поэтесса, приехала вместе с Юрием Издриком в Одессу — прим.авт.). От Галина, на мою думку, має не те що більше підстав бути в антологіях, — вона просто мусить бути в антологіях, тому що її поезія — на додачу до своєї неповторності — представляє достатньо широкий спектр української поезії. Її лірика справді унікальна: і в своїй стилістиці, і в образах, і в сміливих мовних трансформаціях. Без неї жодна українська антологія не виглядатиме повноцінно.

Але повернімося до Вашого запитання. Так от, у моєму інструментарії самовираження — тільки проза. Якщо ж йдеться про мої орієнтири в прозі, достатньо сталі орієнтири, то це два російських письменники — Набоков і Пєлєвін. Для мене вони дуже подібні і за стилістикою, і за тим уважним ставленням до слова, яке притаманне лише насправді талановитим письменникам. До Пєлєвіна я взагалі перестав ставитися критично. Достатньо давно не розглядаю його тексти як літературу. Пєлєвін для мене — це брат по духу, чи як там кажуть... Тепер я приймаю і сприймаю все, що він пише. Як фахівець-редактор я бачу, де йому вдалося краще, де гірше. Але як приватна особа, просто собі знаю, що в мене є брат, братан, своя людина. І все, що він напише — все буду читати з однаковою цікавістю. Що ж до Набокова, то його книжки я перечитую як підручник: підручник зі стилістики, снобізму, письменницького кодексу честі.

"G": Слушая сегодня со сцены ваш рассказ, я вспомнил бодлеровские стихи в прозе. У Вас такой перетекающий ритм…

Ю. Издрик: Ну, в цей шматок, який я сьогодні читав, був штучно імплантований один з моїх віршів. Звідси й — зміна ритміки. Він поданий там як прозовий фрагмент, але вухо чує, що він ритмічно організований. Це, власно, той випадок, коли я дійсно написав вірш, він мені сподобався, тому я його і втулив у статтю.

"G": Он определенным образом задал тон всему рассказу

Ю. Издрик: Ну так, можливо. Я достатньо часто використовую спосіб, що його можна назвати „літературним морфінгом”. Часто і на різні способи. Це може бути зміна стилістики, ритму письма, звучання чи навіть сюжету. Це те, що набуте в процесі письменницького формування, те, що ти знаєш, як треба, і як можна компонувати, як підготувати кульмінацію, як „засвітити” ключову фразу, і теде… Але самого досвіду і знань замало, щоб текст відбувся. Тому я дуже тішуся, якщо зрідка трапляється такий дзен, така, кажучи по жежівському, „пруха”, що ти й сам не знаєш, звідки що взялося, і хто насправді є Автором тексту, який виходить з-під твого пера.

"G": Давайте коснемся темы Интернета. Как он, по Вашему, влияет на творчество?

Ю. Издрик: Як Інтернет впливає на творчість, я зеленого поняття не маю. Як узагалі може технічний засіб впливати на творчість? Як, наприклад, винайдення друкарського верстата вплинуло на літературу? Якось там вплинуло, мабуть, бодай тому, що пожвавився процес книговидання, але по суті?... Або ж: "Як винайдення кулькової ручки вплинуло на творчість?" Не знаю. Інтернет — це лише технічний засіб. Звісно, якось він там впливає, але достатньо складно, не безпосередньо — через соціо- та соціокультурні фактори, через якісь незрозумілі самоорганізаційні процеси, що відбуваються з медіями, з мовою, з новою архітектонікою спілкування загалом.

Але ось що суттєво. Зараз часто чути стурбовані голоси, мовляв, люди менше читають і так далі. Але саме Інтернет, зокрема феномен ЖЖ, вивів на світло денне несамовиту кількість людей, які мають потребу висловитися і бути почутими, саме заради цього вони й почали писати, зокрема в ЖЖ. Звісно, пишуть вони не ручкою, але яке це має значення? Це унікальне за масовістю явище, воно просто не може не залишити по собі якихось результатів, свідоцтв, бодай же — суспільного автопортрету. Тобто цей феномен врешті-решт мусить у щось викристалізуватися, рано чи пізно. Інтернет, попри все інше це — те, чого раніше ніколи не було. Історично-унікальне явище.

Це по-перше, та є ще й "по-друге". Згадайте: на початках у Неті домінував падонківський сленг, який формувався і сформувався саме як сленг. Він мав усі ознаки й усі параметри розбудованого, повноцінного сленгу. Натомість те, що зараз відбувається в кириличній сфері ЖЖ (і в україно-, і в російськомовному її сегментах), надзвичайно цікаво спостерігати. Активне комунікування, послугування різними мовами, різними жаргонами призводить до того, що сленги та арго не встигають оформитися за той короткий період, коли вже виникає мода на якусь іншу стилістику. По суті, нині відбувається стихійне словотворення, стихійне мовотворення. Можливо, всі політичні діячі, які постійно і штучно розпалюють конфлікти довкола мовного питання, взагалі зійдуть з арени політичної актуальності. Якщо ми з Вами можемо спілкуватися без перекладу, то про який мовний конфлікт може йтися?

Цілком імовірно, що саме з території ЖЖ прийде до нас якийсь простий і ефективний спосіб назавжди забути про „мовне питання”.

"G": Давайте коснемся темы современной украинской литературы. Когда я искал информацию о Вас, я находил исследователей, характеризовавших Ваше творчество как украинский постмодернизм. Можете ли Вы как-то прокомментировать такую интерпретацию Вашего творчества, поскольку лично я узреть украинский постмодернизм с теоретической точки зрения не могу

Ю. Издрик: Мені важко це коментувати. З одного боку, я схильний іронізувати над цим, а з іншого — мені немає що протиставити такому визначенню, бо я не літературознавець. Але, гадаю, словосполучення „український постмодернізм” має право функціонувати і як літературознавчий термін. Навіть за всієї своєї сумнівності. Тобто, якщо брати визначення постмодерну, яке вже склалося в західному літературознавстві (зокрема, такі його ознаки, як цитування, іронічність, фрагментарність, паразитування на масовій культурі тощо), то твори багатьох українських письменників цим критеріям відповідають. Українська література щойно почала відроджуватися, вилізати з пострадянського, народницького, псевдоісторичного лайна і — формувати незалежну словесність. І коли свого часу вона без підготовки і без жодних на те підстав, опинилася в ситуації постмодерну, то мабуть не було іншого виходу, як спробувати відповідати всім цим усталеним стандартам і критеріям. Я вважаю, що кожне явище окрім назви повинно мати власну історію, а наша історія ще не відбулась. Якщо, наприклад, зараз Любко Дереш, на рік старший від мого сина, пише цілком достойні, „зачотні” тексти, то для мене це означає, що наша загальна, спільна історія (як і історія українського постмодерну, зокрема) ще не написана. А може, навіть, вона ще й не відбулася.

"G": Вопрос по журналу "Четверг". Скажите, чем Вы руководствуетесь при отборе произведений?

Ю. Издрик: Років ще три тому, "Четвер" був суто літературним часописом, нехай концептуальним, хоча нічого концептуального у редакторському відборі текстів. У тій часи я відбирав тексти особисто, керуючись власними літературними смаками... ну, і концепцією конкретного номера, у діапазон якої доводилося щось умонтовувати. Але декілька років тому мене якось попустило з українською літературою, мене перестала цікавити її еволюція, і її „новинки”. Тобто література собі живе, і слава Богу. Я за неї спокійний. І мені від неї нічого не треба. Тож відтоді я намагаюся експериментувати і з журнальною формою, і з наскрізними концептуальними ідеями, і з цілями проектів. Якщо Ви мали доступ до останніх чисел "Четверга", то могли побачити, що журнал важко назвати суто літературним. Є, наприклад, число, присвячене ЖЖ, є ще кілька інших проектів, але це окрема, дуже об’ємна тема. Таким чином я позбавляюся необхідності читати гору кореспонденції та рукописів, які раніше чесно читав. Завдяки співпраці з іншими людьми "Четвер" стає вільним від диктату моїх смаків, мого редакторського авторитаризму.

"G": В Одессе сложилась следующая ситуация: у нас есть люди, которые любят и читают современную украинскую литературу и их количество довольно внушительно, но при этом существует еще более внушительное количество людей, которые вообще не в теме. Что бы вы посоветовали им прочитать, чтобы понять — будет им интересна украинская литература или не будет?

Ю. Издрик: Дивіться: завжди є спокуса поділити нас за якимось культурними чи мовними ознаками. Під "значною кількістю" мається на увазі російськомовна частина одеського населення, я правильно розумію? Ні? Ну, але ж, тих, хто "не в темі", — абсолютна більшість, несуттєво, україномовні вони чи російськомовні. Їм не потрібна література, вони їм ніколи не була і не буде потрібна по-справжньому. І немає жодного сенсу нав’язувати її, чи примушувати зубрити її в школах — це ж повний маразм.

Література потрібна лише тим, кому вона потрібна. Я постійно повторюю: що це за ідіотичне суспільне завдання — зробити так, щоб якомога більше людей читало. На фіга це? Хтось читає газети, хтось — детективи, і не варто кожному впарювати навіть ті найкращі книги найкращих письменників, того ж Андруховича, скажімо. Вміння відчувати справжню літературу, це ж як музичний слух. Його мусить мати і музикант-виконавець, і слухач. Подібно і з літературним слухом. Є ті, хто пише, і є ті, хто може адекватно це прочитати. Ті, кому це не потрібно, навіть під примусом не зуміють прочитати адекватно. Такі люди і Набокова будуть читати як детектив, і в цьому сенсі мені навіть трохи шкода їх. Мабуть, їм краще і легше читати Марініну, а Набокова варто залишити для гурманів.

Хоча, знаєте, мені було б цікаво спробувати „присадити” людей, вихованих на російській літературі, на літературу українську. І чим скептичніше вони були б налаштовані до цієї, української літератури, тим цікавішою була б спроба. Для тих же, хто довіряє газетним публікаціям, пораджу: любителі поезії можуть почати з Андруховича, з його "Індії", для прикладу. Чомусь мені здається, що навіть шанувальники Бродського — тобто, саме шанувальники Бродського — мали б оцінити якість стилю мого тезки.

А тим, хто більше цікавиться прозою… (пауза) ну, нехай почитають моє "AMTM" — влаштую собі маленький самопіар, на завершення розмови. Це ж не заборонено?

Источник: http://galerka.ua/interview/1041/